Архив рубрики: Етикет i культура cпiлкування

Низка порад та рекомендацій — 1

Ще низка порад та рекомендацій
Трапляється, що читачі знайомляться у книжці лишень із вступом та висновками чи післямовою. Одні – через брак часу, інші – щоб не читати, але “знати” видання, треті – тому, що не можуть його придбати. Саме з огляду на існування таких категорій читачів коротко підсумуємо дещо з написаного в книжці, а для тих, що читають “від дошки до дошки”, подамо тут немало нового.

Кожна з думок, порад, рекомендацій, які будуть наведені нижче, варта, на наше переконання, того, щоб її не тільки запам’ятати, а й керуватися нею в житті, у спілкуванні з людьми. Цілком можливо, що ті читачі, котрі обмежуються читанням висновків, виявлять бажання познайомитися і з попередніми сторінками книжки, і ця лектура стане їм у пригоді. Отож запам’ятаймо або пригадаймо собі, що, серед іншого, потрібно для етикетного спілкування.

1. Добре уміти слухати, застосовувати методику активного слухання. “Захоплено слухати, – переконував Д. Карнегі, – це найбільший комплімент, який ми можемо зробити тому, хто говорить”. А людям подобаються компліменти!
Хто хоче бути добрим слухачем, повинен:
— забути про особисту упередженість, намагатися бути доброзичливим, навіть коли співрозмовникова манера спілкування дратує;
— вникати в суть мовленого, незважаючи на плутаність, нелогічність, занудливість мовлення партнера; “перекладати” собі зміст мовленого простою або професійною мовою;
— приділяти особливу увагу ключовим (найважливішим, тим, які були б вміщені в телеграмі) і структурним (спочатку; насамперед; потім; з часом; поперше; подруге; однак; підсумовуючи) словам;
— не ставити надто багато запитань, зокрема особистого характеру, не перетворювати розмову на допит;
— зосереджуватись на фактуальності повідомлення чи критичних зауважень;
відокремлювати реальні факти, які повідомляє співрозмовник, від його оцінок і тлумачень, а також суджень, які видаються за факти.
— аналізувати, як реагує партнер на Ваші слова;
— не поспішати з висновками, запереченнями, спростуваннями, критикою, пам’ятаючі і, що коли не будуть висловлені різні думки, то не буде з чого вибрати найкращу.

Щоб себе не надто силувати слуханням, доцільно з кожним говорити насамперед про те, що йому добре відомо або що його цікавить.

Низка порад та рекомендацій — 2

2. Керувати своїми почуттями. Бажання говорити у багатьох людей сильніше за їхню волю. Аби на другий день не каятися: “Навіщо я, дурний, це сказав!” – треба тримати язик “у шорах”. Недостатньо керуватися правилом: “Говори лише тоді, коли маєш що сказати”. Дуже важливим є, в який спосіб сказати, скільки говорити, а головне – як це сприйметься співрозмовником.

Коли людина роздратована, їй хочеться критикувати, осуджувати, навіть ображати партнера, а не розуміти його думки, твердження, погляди. “Не говори відразу, якщо ти роздратований!” – застерігали шумери ще понад чотири тисячі років тому, а біблійне ім’я Хам, яке стало прозивним, у перекладі з давньоєврейської означає “гарячий”. Отож нетреба піддаватися хвилі емоцій, не гарячкувати, не виходити з себе, не підвищувати тону і не збільшувати сили голосу, не відповідати грубощами на грубощі, уникати емоційних коментарів. Не показувати свого роздратування від слів, поведінки, манер партнера. Не переносити враження від попередньої розмови (співрозмовника, аудиторії) на наступну. Не демонструвати своєї переваги над партнером.

Говорити спокійно, виразно, зрозуміло, переконливо, із стриманими, розумно дозованими почуттями. Позбутися настанови (установки), що останнє слово завжди має бути за Вами.

Низка порад та рекомендацій — 3

3. Знати, про що говорити. Коли мовець надто переймається якоюсь темою, то –так радять фахівці – її не варто порушувати загалом. У всякому разі недоцільно на цю тему висловлюватися категорично. Не говорити багато про себе. “Людина, яка говорить тільки про себе, тільки про себе й думає”, – зауважує Д. Карнегі. А інші люди відчувають і розуміють це.

Уникати критики релігійних переконань, політичної заангажованості, статевих орієнтаціїй співрозмовника. De guslibus поп (est) disputandum – “про смаки не сперечаються”. говорили стародавні римляни. Коли ж розмова торкнулася таких небезпечних, “слизьких” тем і змінити тему не вдається, намагатися не перетворити діалог на суперечку з гарячковим блиском в очах, нервовими рухами, зміною висоти, сили й темпу мовлення, образливими випадами тощо. Щоб цього не сталося, доречно скористатися висловами, які зменшують категоричність тверджень, напр.: Мені здасться …; Можливо, я помиляюсь…; Мабуть, я недостатньо компетентний у цьому питанні…; Я не настільки ґрунтовно обізнаний із відповідною інформацією, щоб погодитись з Вами або заперечити Вам та под. Без страху можна говорити на загальні теми (класична тема – погода).

Проте тут є теж свої нюанси. Відомо, що чоловіки полюбляють говорити про політику, економіку, спорт, подорожі, риболовлю, а жінки – про роботу, дітей (онуків), моду, кохання. Щоб з’ясувати, яка з тем найближча до душі співрозмовникові (співрозмовниці), можна спочатку “прозондувати ґрунт”. А в будьякому разі треба дати говорити партнерові – і він прийде до своєї теми. Правда, тут також бажано впливати на розгортання розмови, бо є люди, які дуже люблять розповідати про свої хвороби, сімейні проблеми, подробиці особистого життя, всілякі трагедії і т.ін. Особливо тягне їх на такі теми під час випадкових зустрічей: у потягу, в чекальних залах, на пляжі тощо, – де люди стають набагато відвертішими, ніж у спілкуванні з давніми знайомими та приятелями’.

4. Не говорити самому без спеціальної потреби про домашні справи, сімейні взаємини, професійні проблеми, хвороби, дитячі сутички, недоліки і слабкості інших людей, чужі гроші, любовні пригоди, речі, неприємні або тяжкі для сприймання, тощо. Не розголошувати довіреної інформації, службових таємниць, не читати своїх віршів, не хвалити власні твори, назагал – свої здібності, таланти, можливості, статки, коштовності, вчинки, досягнення, свої знайомства, зв’язки і т.п. Не намагатися показати себе більшим, значнішим, ніж є насправді.

Коли розмова йде в річищі якоїсь Вашої чи запропонованої партнером теми, неетично “сповзати” з неї, “перестрибувати” на іншу тему тощо. Темовий перехід має бути поступовий і/або в якийсь спосіб мотивований. І за згодою обох сторін.

5. “Спасенну (рятівну) неправду” (наприклад, хворому, що він поправляється, гарно виглядає) говорити з максимальною мобілізацією зусиль у доборі слів, голосових (тембр, мелодика) і соматичних (погляд, міміка, жести) засобів вираження.

Низка порад та рекомендацій — 4

6. Жартуючи (хоч і говориться сльози – разом, сміх – навпіл), треба бути неабияк обачним і тактовним. Люди порізному сприймають жарти, особливо на свою адресу. Жан де Лабрюер писав: “Навіть найневинніший жарт можна собі дозволити лише з людьми ввічливими й розумними”. Цьому афоризмові вже понад 300 років, однак він не втратив своєї слушності.

7. Ощадне ставитися до чужого часу, уваги та терпіння. Не захоплюватися своїм мовленням настільки, щоб не бути в змозі своєчасно зупинитись. Не треба чека ти. поки співрозмовник не скаже чогось на зразок Мушу йти, бо бачу, що ти вже втомився говорити або Жінко, ходімо спати, бо наш гість хоче йти додому. Коли на обличчі, у позі, рухах співрозмовника (аудиторії) помітне хоч найменше нетерпіння, коли він поглядає на годинника, коли його очі блукають по різних предметах, коли він починає позіхати, переступати з ноги на ногу тощо, треба чимскоріш припиняти монолог і не з’ясовувати. чи співрозмовникові цікаво, а понад те, не спонукати його: Слухайно далі!

Особливого такту в цьому плані потребує спілкування з людьми високого соціального рангу: політиками, громадськими діячами, керівниками великих колективів, вченими. митцями та ін. У них дні сплановані за хвилинами. Тому до розмови з ними доцільно заздалегідь підготуватися, зокрема орієнтовно визначити її тривалість. Перед початком спілкування бажано сказати, скільки Вам потрібно на це часу. Отримавши згоду, коротко і ясно викласти суть справи. Розмову закінчити точно за домовленістю, якщо її не продовжить Ваш високостатусний співрозмовник.

Низка порад та рекомендацій — 5

8. Ініціатива завершення розмови за статусної нерівності спілкувальників має належати особі жіночої статі, людині старшій за віком, вищій за соціальним становищем. Про це особливо слід пам’ятати підліткам, юнакам, молодим людям.

9. Не брати участі у поширенні пліток, чуток, побрехеньок, образливих характеристик і т.п. Уникати людей із схильністю до таких жанрів мовлення, бо цим особам, крім іншого, притаманна звичка з адресата робити адресанта, тобто приписувати співрозмовникові те, що вони про когось наговорили самі.

10. Уникати негативних людей, яких не “пробивають” жодні арґументи й факти, бо вони “своє знають”. Не марнувати сил на скептиків, які не хочуть слухати, тому що “ніколи нікому й ні в що не вірять”. Не витрачати словесної енергії на тих, котрі завжди “все знають” і через те не дають говорити іншим, ані на тих, котрі “завжди проти” і з тієї причини заперечують усе, що б хто не сказав.

11. Не накидати іншим своїх мовних послуг, якщо про це не просять. Не повчати. не давати порад, як позбутися дефектів артикуляції (гаркавості, гугнявості, шепелявості, “ковтання” звуків, заїкуватості), не виправляти помилок у чужому мовленні – як українському, так і особливо в іншомовному, – не піднімати на кпини за манеру говоріння. жестикуляції, регіональну вимову, іншомовний акцент тощо. Переважною більшістю людей це сприймається негативно, як особиста образа. Якщо вже дуже хочеться виявити педагогічні нахили і надати людині мовну допомогу, то треба це робити дуже делікатно, тактовно, доброзичливо. Назагал же у спілкуванні треба не вчити, а вчитися. Люди по¬люблять повчального тону, і мало хто захоче покластися саме на Вашу мудрість.