Архив рубрики: Мова – система духовного життя

Метафоричне слово – 2

Таким чином, мова є способом урівноваження реального і трансцендентного світів, вона – їх сполучник. Саме тому мова є національним явищем, в основі якого лежить типологічне функціонування, Що являє собою замкнену систему.

Звичайно, метафоричний рівень має свою градуйованість, тобто є різні рівні метафори, є близькі До логічного рівня, а є дуже віддалені метафори. Як це можна визначити? На наш погляд, чим більша семантична віддаль між словами на рівні словника і логічних зв’язків, тим віддаленіша метафора від логічного рівня. І, навпаки, чим ближча логіко-семантична віддаль між словами у мові, тим метафоричний рівень ближче до логічного. Логіко-семантична віддаль між словами визначається віддаллю між реальними предметами, явищами, подіями, тощо. Себто віддаль між словами як ідеальними одиницями відповідає реальним зв’язкам, які є між предметами, явищами, процесами. Специфіка метафор полягає в тому, що метафоричні зв’язки не мають такого адекватного підложжя, їх аналоги – в трансцендентній дійсності, яка не віддзеркалює реальної, а є автономною та іманентною. Тут важливо поєднати логіко-семантичну “віддаль” між словами, яка відображає “віддаль” взаємозв’язки, взаєморозташування в реальності, та фактор оказіональності. Оказіональні метафори є результатом поглиблення метафоричного рівня, результатом фіксації таких зв’язків, які є найвіддаленішими від логіко-семантичного рівня. Немає сумніву в тому, що оказіональна метафора є результатом суб’єктивізації поетичного мислення, індивідуалізації поетичного світосприйняття. Вони безпосередньо відображають спроможність талановитої людини формувати власний метафоричний світ.

Метафоричне слово – 3

Слово закодовує реалію: предмет, стан, дію, якість, кількість. Метафоричне слово – це також код, однак якісно інший, ніж “звичайне” слово. У чому його відмінність. Насамперед в індивідуально-особистісному способі закодовування (багато поетів має такі метафори, яких не має ніхто інший), в неповторних зв’язках, схоплених і зафіксованих у тих чи інших поетичних текстах, а також у тому, що метафора декодується абсолютно в інший спосіб. Декодування метафорично значення слова не обов’язково передбачає фактор зрозумілості щодо змісту. Кодування (поет) – декодування (читач) не мусить мати прямий перпендикулярний зв’язок. Це надзвичайно цікаво, що код, не мусить відповідати лекодові. Під час логічного мовлення є презумпція аналогічності декодування: слухач, читач декодує, сприймає текст, так, як і той, хто його створив. Метафора не передбачає сприйняття слухача, або читача так само, як у мовця. Метафора приречена на схований код, на те, що вона не буде декодована прямим сполучувальним зв’язком. Метафора залишається недекодованою, оскільки вона неможлива для відтворення через сприйняття, метафора має асоціативне розшифрування, вона виникає з асоціативних зв’язків і відповідно викликає асоціативні зв’язки, при цьому перші та другі не є рівнозначними в антологічному плані, а це значить, що не співпадають два плани – автора і тексту і його сприймана. На цій підставі можна говорити про суб’єктивний чинник і з одного, і з другого боку. Якщо логіко-змістова структура мови – це ідеальна об’єктивізація світу, то метафора – це ідеальна суб’єктивізація трансцендентної дійсності. Особливо це стосується метафор, які виникли внаслідок поєднання надзвичайно віддалених слів за семантикою слів, імовірність сполучування яких є досить високою. Зрозуміло, що чим незвичайніша і рідкісніша мета-фора, тим можливість декодування й малоймовірна. З погляду психології це явище вимагає ретельного дослідження, чи справді проблема: поет до кінця не знає, що він закодував у метафорі, а читач, слухач, сприймач не може “розшифрувати” чітко і ясно метафоричного змісту слова. Ще цікавішим є те, що розшифрування метафоричного змісту слова не є обов’язковим елементом сприйняття тексту в розумінні його абсолютної змістової зрозумілості. Ми можемо сприймати метафоричний зміст слова, а в окремих випадках – і весь вірш, якщо він складається лише з метафоричних значень, а не із поєднання логічних і метафоричних у тій чи іншій пропорції. Ні поетові, ні читачеві не обов’язкова абсолютна провідність, абсолютне ототожнення у сприйманні змісту. Це ще раз свідчить про те, що метафоричне значення слова і сприймається на рівні духовому, де панує “внутрішнє” розуміння сказаного чи написаного, а не раціональне. Точності змісту як такого тут не можна вимагати, бо нема абсолютної точності метафоричного значення. Розуміння мета-форичних змістів слова є цілком самодостатнє на рівні душі, своєрідного духового доторку, а не повнокровного логічного розшифрування.

Термін “образ”

Загальноуживаним щодо художнього твору є термін “образ” (відбиток, відображення). Він правильний, коли застосовуємо його до зображальної літератури, яка справді відображає, змальовує, описує, розкриває реальність, дійсність. Він правильний щодо знакової природи слова. Слово як знак є обов’язково презумпцією наявності зображуваного (того, що ми зображаємо, в нашому розумінні – це явище дійсності, предмет, процес тощо), зображувального (того, що відображає) і коду, результату зображення (відображення, відбиття, віддзеркалення тощо). Знаковій природі слова притаманна така. триєдина структура. Але вона руйнується внаслідок метафоризації, тому що відсутні два компоненти цієї структури: І (об’єкт, предмет, явище зображення) плачуть моляться білі троянди – що тут зображено? Немає предмета зображення, бо той предмет зображення – ефемерний, а точніше – відносно ефемерний, його джерелом, джерелом його створення є не слово, не слово як носій значення, семантики, а контекстуальне значення слова, причому найчастіше – єдине і неповторне. Метафора руйнує знакову природу слова насамперед тому, що вона не бере до уваги семантику слова, а, точніше кажучи, вона зроджує через контекстуальний зв’язок якийсь абсолютно інший різновид мовної семан-тики, сутність якого має парадоксальний зміст: ми уявляємо собі троянди, але аж ніяк не можемо уявити собі троянди, які плачуть і моляться. Метафора, руйнуючи знаковий образ троянд, водночас залишає нам неначе їх тінь. Десь у глибокому підтексті ми “розшифровуємо” приблизний зміст метафоричного висловлення: плач троянд – аналогія до людського плачу, природа – тло для людського плачу, яке підсилює такий, а не інший, почуттєвий стан людини, проте це – здогадна семантика, це те значення, яке ми продовжуємо самі, яке ми подаємо від себе, за допомогою якого ми хочемо (а нам здається, що правильно саме так) витлумачити метафору поета. Ми ніби продовжуємо текст, що неможливе є при функціонуванні мови як знакової системи. Однак здогадна семантика аж ніяк не може бути підставою для того, що загальноприйнято називати образом. Здогадна (доповнювальна) семантика, що містить (або є результатом) суб’єктивного сприйняття метафори чи навіть художнього тексту загалом, не може бути потрактована як образ, оскільки образ – це обов’язково в певному сенсі об’єктивне відображення, оскільки він є спільний, закріплений у свідомості тих, хто його сприймає. Образ – це завжди паралелізм зображуваного і зображеного, це відбиток у свідомості того, що було, є, буде, могло бути, що можна собі уявити (на основі досвіду, фантазії тощо). Метафора (крім сухої) перебуває поза межами цього трактування, вона не підходить ні під жодну образотвірну модель. Отож, вона не може бути і результатом відображення – сприйняття, вона не може творити образ. Вона постає не є відображення того, що є, а вона сама творить те, чого нема насправді, чого не можна уявити в той спосіб, як ми завжди уявляємо, вона творить “дійсність” (а, точніше, “не-дійсність”, “не-реальність”), яка може бути нетрактована і названа як духовна площина, духовне поле (енергія) тощо. Метафора – це елемент, че-рез який ми відчуваємо і сприймаємо духовне не опосередковано, а безпосередньо. Метафора – це імпульс, а не образ, що виникає внаслідок сполучення непоєднаного (але поєднаного інтуїтивно-духовною спромогою поета, це водночас результат духовного, а не лише носій). Метафора творить, відкриває, трансцендентну дійсність, яка лежить на перетині надсвідомого рівня людини і Божого рівня, який сполучається, перетинається з людським. Метафора – це елемент і Святого Письма як носій трансцендентного в Письмі, як ознака його, як посилювач адорації.
Можна сказати, що метафора, творить адоративну реальність, що є серцевиною духовної функції мови.

Адоративна реальність

Адоративна реальність – це не містична дійсність і не містичний рівень, а це не до кінця декодована сфера в логічному значенні цього слова. Себто, сприйняттю метафоричного тексту, як рівно ж – і сприйняття окремої метафори не вимагає, не передбачає (не призводить), не детермінує змістову (логічну, семантичну) кодифікацію в значенні зрозумілості, ясності, чіткості, окресленості, у знаковому значенні, якщо так можна сказати. Метафора, можна стверджувати, руйнує модель “автор –сприймач”, яка зумовлює і передбачає “розшифрування” створеного (написаного) автором. Як автор, так і сприймач (читач, слухач, переважно, звичайно, читач), працюють в одному скеруванні, однак між ними відсутній обов’язковий для мовного тексту зв’язок “код – декодування”, метафора – це код для коду, код, який так і залишається кодом (і не також – ознака адоративної функції), так і залишається “річчю в собі”, метафора так і зберігає в собі саму адорацію, тому що вона адоративна сама по собі, сама в собі, вона адоративна за своїм внутрішнім змістом, як елемент духу, або – як елемент духовного світу, духовної структури.

Метафора – це породження, результат антиномії, що виникає внаслідок сполучення логічно несполучувального, семантично несполучувального, а тільки – контекстуальне стикованими словами (можливо, навіть випадково стикованими, випадково збіглими в тому сенсі, що їх сполучення не здетерміноване закономірностями текстотворення). Закони метафоричної сполучуваності мають інший характер, вони насамперед спричинені здатністю поета (митця) випадково поєднувати, випадкове сполучувати, інтуїтивно пошукувати такі зв’язки, які не можуть виникнути за аналогією до сприйняття реального світу.

Метафора – це імпульсний зв’язок: він одночасно є і його нема: відчуття це можна передати через категорії ймовірності, сумнівності – здається, ніби, неначе, наче. Те, що метафора є, свідчить або одне з двох слів, або обидва у своєму питомому значенні, але те, що метафори нема, інформує сам зв’язок, точніше, те, що вловлюємо внаслідок існування такого зв’язку. Сприймаючи метафору плачуть і моляться білі троянди, ми відштовхуємося від нормальної семантики слів, які мають знакову природу, тобто, зроджують образ, але, відштовхуючись від образів, ми втрачаємо сам образ, він щезає, та до слова ми прив’язані все одно, воно нас не відпускає, але далі нас не веде. Тобто, семантика слова (слів), які творять метафору, неначе ховається від нашого сприйняття, неначе зроджує нову несемантичну якість. Метафора – це ще мова і вже – не мова у своєму екзистенційному вияві.

Мова в тому значенні, що вона виходить зі слів, основою її є слово як мовна одиниця, і мовний текст (контекст), однак сама онтологія метафори (сама метафора, те, що ми називаємо метафорою) не має мовних виявів, мовних ознак, не має знакової природи.

Мова – як адоративний адекват — 9

Проблема полягає в тому, щоб з’ясувати метафоричну функцій слова як таку, з погляду мови і не — мови. Особливо складно це зробити у поезії, де метафори нанизані одна на одну: імпульс накладається на імпульс” імпульс веде імпульс, імпульс зроджує імпульс, імпульс творить імпульс.

Невиразність, невизначеність щодо уявлення того, що несе в собі метафора, залишається. Одночасно ми й сприймаємо семантику метафори, десь у глибинах підсвідомого, на рівні душ ми ледь вловлюємо натяки, які несе метафора. Ці імпульси є так само невиразними й не визначеними, як і сама метафора. Імпульси – це сама адорація, таїнство, що запинається для нас сакральною прихованістю слова, сакральною недоторканістю слова.
Метафора творить третю реальність у тому значенні, що вона відступає від зображально-відображальної функції слова, вона її заперечує, вона її перекреслює своєю власною функцією, своєю суттю.

Метафора – це функція слова, яка відкриває його сакральний зміст, його сакральність як онтологічне явище, як онтологію словесних первнів, як внутрішню спромогу слова. Цікавим є і такий аспект: кожне повнозначне слово відкрите для метафоричного значення, воно потенційно спроможне стати метафорою, що переконує нас у тому, що творення третьої реальності – в природі мови, в природі слова. Характерно, що в цьому плані немає ніяких закономірностей, усталених семантико-граматичних моделей тощо, які б визначали способи, шляхи, методи метафоризування, давали б якусь схему метафоризації тощо. Відсутність таких обмежень і дія лишень духовних канонів, які мають особливу експресивно-оцінну природу і не вкладаються у певні схеми (як, скажімо, в логічному тексті), створює абсолютну свободу для слова. Експресивно-оцінне відчуття сакральності слова стає інтуїтивно-суб’єктивним чинником, який є творцем, продуцентом сакральної дійсності, народженої словом.