Архив рубрики: Мова – система духовного життя

Мова – як адоративний адекват — 10

Маємо подвійну функцію адорації: процес творення і результат творення, які є взаємозв’язаними. Процес творення є адоративним тому, що ми не можемо передбачати, як виникає метафоричний зв’язок (логічні зв’язки, як відомо є усталенням в тому плані, що там слово сполучається зі словом на основі реально чи уявно існуючих зв’язків). Але тут ми натрапляємо на дуже складну проблему: чи автор творить третю реальність, чи вона створена, існує на високому духовному рівні, а письменник лишень уміє її передати, спроможний її осягнути, її відтворити? Насамперед звернімо увагу на те, Що метафоричний зв’язок (а точніше, контекстуальний зв’язок, який дає метафоричне значення), як ми вже підкреслювали, не має закономірного характеру, він підпадає під дію абсолютної дифузії мови) під нею ми розуміємо здатність будь-якого слова творити необмежену кількість метафоричних значень, або по-іншому: необмежена (безкінечна) метафорична потенційність слова, що приводить до розсіювання, взаємопроникнення семантик (а то й семем) у мовному просторі. Метафоричне значення – це спосіб розсіювання значення слів, це своєрідне заперечення системи відносно постійних значень того чи іншого слова на лексикографічному рівні, де зафіксовано семантичну парадигму того чи іншого слова як семантико-функціональне поле того чи іншого слова. Поглиблюючи, розширюючи семантичну парадигму слова, метафора одночасно заперечує саму цю парадигму, вона не зроджує семантичне значення, а набуває абсолютно іншого функціонального навантаження, яке не можна кваліфікувати як семантичне в тому розумінні, що виникає нове знакове навантаження (метафора не є результатом знакової семантики, метафора не підлягає аналізові з погляду знакової семантики, метафора не відповідає природі знакової семантики), тому ми стверджуємо, що метафоричне значення слова – це якісно нова функція, це імпульсна семантика, яка позбавлена знакової природи як зображальної основи мови. Імпульсна семантика слова характеризується відсутністю знаку в свідомості читача, в неможливості кодування – декодування значення слова, вона сприймається душею, вона позбавлена раціонального сприйняття, оскільки сама по собі не може бути основою такого сприйняття, нема онтосу для раціонального сприйняття. Тому імпульсна семантика слова фіксує внутрішні порухи душ, які в осереді мови, які не мусять проходити через фільтри свідомості, не мусять викристалізовуватися в раціональні формули. Імпульсна семантика слова нагадує світлові перебіги, вона надзвичайно близька до світла через невловимість, через миттєву мінливість.

Мова – як адоративний адекват — 11

Імпульсна семантика тримає стержні віршів, тобто тему, однак вона одночасно і відхиляється від них. Імпульсна семантика як результат метафоричного значення і особливої функції слова – це спалахувально-світлові точки, які мають тільки асоціативну природу, вони логічно зв’язані поза зображально-відображальною логікою. Вони зв’язані просвітленням окремих моментів, окремих точок, що викликають у нас духовні сигнали. Імпульсивне значення позбавляє нас закінченості думки як змістової цілості, позбавляє нас зрозумілості й змістової довершеності речення, тексту. Імпульсивне значення є носієм духовного змісту, який позбавлений завершеності, викінченості, де думка, не має тих квантитативних ознак, які притаманні їй у мовно-логічному довершенні, у мовно-логічному вияві. Речення як відрізок мови (мовлення) втрачає відповідність між змістовою та інтонаційною довершеністю, докінченістю. Речення в багатьох випадках перестає бути шматком думки як фрагмента, як відрізка мислення і дуже часто само стає носієм імпульсивного значення, якщо воно всуціль складається з метафоричних значень. Тобто, речення втрачає свій статус як ідентифікатор думки в логічному значенні цього слова. І як ідентифікатор думки речення втрачає свій статус. Однак воно залишається текстовою одиницею, залишається відрізком імпульсивного тексту, хоча в українській літературі, насамперед – сучасної (Вікторія Стах, Іван Царинний…) ми маємо тексти, де немає члену-вання на речення, де взагалі не можна вести мову про дискретний характер тексту.

Мова – як адоративний адекват — 12

Метафора – це ідеально-конкретизаційна функція слова, лишень конкретизація досягається через відкриття ідеальної суті. Конктретизація ідеального. Метафора – це спосіб надприродного охоплення ідеального змісту предметів. Метафора як естетична Функція слова схоплює суттєве, ідеальне (невиразне).
Метафора руйнує той світ, який є, який неможливо зруйнувати навіть уявно, метафора – це розпад семантичної парадигми слова. Задля пізнання природи ідеального, духовного. Без руйнування змістово-логічних зв’язків це зробити неможливо. Відбувається своєрідне розкріпачення змістово-логічних зв’язків, їх заперечення метафоричними.

Метафора звільняє нас від форми, від образу і дає відчуття безформності, безпредметності. Метафора – це функція слова – ідеї. Метафора розкріпачує семантику слова не для того, щоб заступити, ускладнити навколишній світ, а для того, щоб навпаки – відкрити нам природу його ідеальних зв’язків, які не можуть бути поміщені в природу зображення. Метафора створює цілу систему таких відношень, у яких перебуває предмет, явище, які ми називаємо, у яких перебуває наша душа, наша підсвідомість, цей світ – за межами раціонального. Метафора – це відображення потреби людини знайти ідентичний духовний світ за межами себе самої. Метафора – це створення духовного світу як ідентифікатора душі, як відображення одного з внутрішніх людських світів.

Метафора ідентифікує світ ідей, вона формує світ ідей, однак він не має уявної викінченості, укладеності, сталості, оскільки фіксує, передає надзвичайно динамічні (рухливі, імпульсивні) зв’язки, які не можуть мати системний зв’язок на взірець наукових понять. З другого боку, незважаючи на те, що метафора – надзвичайно продуктивний спосіб конкретизації (завдяки контекстуальній прив’язаності), метафора як функція слова несе в собі щось надзвичайно узагальнене, неокреслене, наближає людину до охоплення чогось загальносуттєвого в речах, предметах тощо. Якраз ці ознаки свідчать про те, що метафора є проекцією душі на дійсність, тому у літературі є так багато оказіональних та індивідуальних метафор, які підтверджують суб’єктивно-ідеалістичну природу, що є неодмінною умовою метафоричного зображення: в художній літературі, на відміну від інших функціональних сфер мови (офіційно-ділове спілкування, публіцистика), найменше стереотипів, хоча подібні метафоричні конструкції можуть інколи траплятися в різних авторів, але все-таки – це рідкісне явище. Якщо у сфері науки, офіційно-ділового спілку-вання, публіцистики тощо певна частина тексту відтворюється, то у сфері художньої літератури (насамперед поезії) кожний новий текст завжди створюється: він є неповторним явищем, у якому еврістичну функцію виконує метафора.

Мова – як адоративний адекват — 13

Метафори можна поділити на два різновиди:
1) метафори, які одухотворюють природу, світ загалом (небо, космос, міста, країни, предмети через перенесення на них людських ознак, властивостей): Під хмарами згасає долина; Як сивий лірник, сніг іде і грає; Прийшов я сповідатися калині; Виконуючи функцію одухотворення світу, що полягає в перенесенні властивостей та ознак людини на весь світ, який нас оточує, який є видимий і невидимий, метафори поділяються на:
1. Метафори, що переносять властивості людини на природу (флору й фауну): Стліває сніг від поблиску блакиті, Солодкий вітер віє із Дніпра; Кружальцем ядровитої цитрини з блакиті сонце скочується вниз; Мій ямб задиханий, моє горіння гнівне;

Мова – як адоративний адекват — 14

Напрям “людина ? природа” у своїй глибині є гносеологічним, оскільки процес пізнання скерований якраз за цим вектором. Маємо на увазі два аспекти цієї проблеми: а) вивчення, дослідження природи з прагматичною метою;
б) пізнання природи для встановлення певної системи життєвих вартощів, для з’ясування своєї людської суті на тлі природи. Звичайно, зайвим буде підкреслювати взаємопов’язаність цих аспектів, для нас важливо, що людина (як суб’єкт цього світу) прямує до природи (як об’єкт людського пізнання), тому метафора, що переносить людську спромогу, людські можливості, людські прикмети і дії на флору і фауну, несе навантаження, яке виходить далеко за межі мови: ототожнює різні рівні єдиної живої системи, задовольняє гносеологічний потяг людини, наближає людину до природи, допомагає збагнути унікальність людини у системі буття. Цілком можливо, що при цьому духовний простір людини розширюється, метафора допомагає це відчути через пошуки аналогів людських дій, учинків та прикмет у природі. Величезна кількість метафор, утворених за моделлю “людина ? природа”, що простежується, для прикладу, в українській народно-пісенній творчості, а також у літературі та розмовній мові, свідчить про сакральний зв’язок між людиною і природою: людина не випадково інкультурує елементи свідомості, психології, прикмети характеру тощо у дерева, небо, землю, квіти, трави, а також у явища – пори року і под., вона виходить за межі своєї свідомості, свого власного “я”, щоб у такий спосіб підтримати співіснування себе і природи і щоб “повторити” за допомогою власної моделі одухотворення світу, здійсненого Богом. Ме-тафора “людина ? природа”, яка насамперед стосується перенесення дії, чину, в меншій мірі – прикмет, властивостей, підсилює роль людини як творчого суб’єкта. Людина кладе, образно кажучи, печать свого духу не природу, щоб опоетизувати світ, який її оточує, і в цьому є також глибинний духовний сенс: світ створений як колиска земного буття. Метафора відображає психологічну потребу людини (а також нації) у створенні духовної гармонії: одухотворена, опоетизована природа узгоджується з духовним світом людини, складником якого є духовне піднесення, адорування. Природа – предмет для адорування, її безмовність утаємничує, тому людина прагне вникнути в цей дивовижний світ.