Адоративна реальність

Адоративна реальність – це не містична дійсність і не містичний рівень, а це не до кінця декодована сфера в логічному значенні цього слова. Себто, сприйняттю метафоричного тексту, як рівно ж – і сприйняття окремої метафори не вимагає, не передбачає (не призводить), не детермінує змістову (логічну, семантичну) кодифікацію в значенні зрозумілості, ясності, чіткості, окресленості, у знаковому значенні, якщо так можна сказати. Метафора, можна стверджувати, руйнує модель “автор –сприймач”, яка зумовлює і передбачає “розшифрування” створеного (написаного) автором. Як автор, так і сприймач (читач, слухач, переважно, звичайно, читач), працюють в одному скеруванні, однак між ними відсутній обов’язковий для мовного тексту зв’язок “код – декодування”, метафора – це код для коду, код, який так і залишається кодом (і не також – ознака адоративної функції), так і залишається “річчю в собі”, метафора так і зберігає в собі саму адорацію, тому що вона адоративна сама по собі, сама в собі, вона адоративна за своїм внутрішнім змістом, як елемент духу, або – як елемент духовного світу, духовної структури.

Метафора – це породження, результат антиномії, що виникає внаслідок сполучення логічно несполучувального, семантично несполучувального, а тільки – контекстуальне стикованими словами (можливо, навіть випадково стикованими, випадково збіглими в тому сенсі, що їх сполучення не здетерміноване закономірностями текстотворення). Закони метафоричної сполучуваності мають інший характер, вони насамперед спричинені здатністю поета (митця) випадково поєднувати, випадкове сполучувати, інтуїтивно пошукувати такі зв’язки, які не можуть виникнути за аналогією до сприйняття реального світу.

Метафора – це імпульсний зв’язок: він одночасно є і його нема: відчуття це можна передати через категорії ймовірності, сумнівності – здається, ніби, неначе, наче. Те, що метафора є, свідчить або одне з двох слів, або обидва у своєму питомому значенні, але те, що метафори нема, інформує сам зв’язок, точніше, те, що вловлюємо внаслідок існування такого зв’язку. Сприймаючи метафору плачуть і моляться білі троянди, ми відштовхуємося від нормальної семантики слів, які мають знакову природу, тобто, зроджують образ, але, відштовхуючись від образів, ми втрачаємо сам образ, він щезає, та до слова ми прив’язані все одно, воно нас не відпускає, але далі нас не веде. Тобто, семантика слова (слів), які творять метафору, неначе ховається від нашого сприйняття, неначе зроджує нову несемантичну якість. Метафора – це ще мова і вже – не мова у своєму екзистенційному вияві.

Мова в тому значенні, що вона виходить зі слів, основою її є слово як мовна одиниця, і мовний текст (контекст), однак сама онтологія метафори (сама метафора, те, що ми називаємо метафорою) не має мовних виявів, мовних ознак, не має знакової природи.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *