Метафоричний зв’язок

Виникає питання: чи семема (контекстуальне значення) може виконувати називну функцію? Чи вона (воно) має онтологічну природу (чи виконує називну функцію?) як слово в цілому? Очевидно, це неможливо, оскільки називна функція слова не може бути розщеплена, називну функцію слово виконує як лексична одиниця мови (як єдність зву-кового комплексу та лексичного значення). Як трансформується називна функція слова, якщо воно метафора? Друге слово, завдяки сполученню з яким виникає метафора, нейтралізує номінативну функцію метафоризованого слова. Переносне значення слова (метафоричне значення слова) виникає лише у контексті. Власне, воно не має онтологічної природи, оскільки за ним не стоїть щось, що воно б називало. Метафора не існує поза контекстом. Метафора – це не слово, а чиста контекстуальна функція слова, виникнення якої – таємниця гносеологічної природи людської свідомості. Метафора – це функція мови, що закорінена в природній необхідності пізнавати цей світ, а від пізнання його іти (на-ближатися) до розуміння надприродної дійсності. Одночасно метафора – це реалізація надзвичайно глибинного рівня мови, який не може бути репрезентований на логічному рівні, оскільки логічний рівень відображає ті зв’язки між реаліями, які є і можуть бути пізнавальними. Метафора як функція слова, схоплює такий зв’язок (очевидно, тут навіть не може йти мова про зв’язок, оскільки це не зв’язок, а співвідношення між чимост і чимось), який не може бути пізнаний, бо він не є реальним чи уявним. Вже тому, що метафора заперечує логічний зв’язок (можливо, правильніше було б сказати аналогічний) вона не може бути зображальною чи відображальною. Власне, вона може бути такою, але якимось іншим способом, ніж через мову як другу дійсність.

Пригадуєш: весна горіла; Пізнались ми. Весна дзижчала; Спалився вечір елегійний, зів’яв, мов пісня, спопелів; Сонце догоріло, пожаром очі обпекло; Ніч зорями на небі шиє; відповідає співом явір; відповідає співом ніч тощо. У зв’язку з тим постає проблема самого механізму метафоризування, що виводить нас на якийсь прихований мовний рівень, який є набагато глибшим, ніж раціональний. Найголовніша його ознака – позараціональність, позалогічність, тобто це мовна антизакономірність, де зв’язки між словами виникають іншим шляхом, ніж лексико-семантичний зв’язок, що є відображенням, паралеллю до реальних зв’язків. Спроба пояснити цей механізм лише констатацією (фіксацією) пере-несення значень не допомагає нам збагнути і дослідити природу метафори, її справдішню функцію. Перенесення значення – це лише поверхневий процес, який дозволяє тільки вловити семантичну зміну у слові, яка дійсно відбувається, проте він абсолютно не пояснює, в який спосіб це відбувається, які причини лежать в основі перенесення, які сти-мули регулюють цей процес, які тут можна виділити типологічні ознаки, що супроводжують процес перенесення тощо. Внаслідок перенесення значення не щезає номінативна функція слова, але слово перестає бути аналогом предмета; явища, події, ознаки тощо, слово, залишаючись тим, чим воно є як компонент лексико-семантичної системи, втрачає свою знакову природу в даному метафоричному контексті і трансформується в надідеальний елемент, що належить до того рівня, на якому мова втрачає роль адекватна дійсності. Складність щодо наукового аналізу цього явища полягає ще й у тому, що метафоричний спосіб мислення часто переплітається з логічним ( поєднання ідеального і надідеального рівнів), і ми одержуємо текст, у якому метафори функціонують спорадично, привносячи у дану текстову структуру елементи одухотворення навколишнього світу. Очевидно, немає сумніву в тому, що виникає потреба витлумачити цей складний процес, з’ясувати його складники і функції. Зважаючи на поширення метафоризації в національних мовах, підкреслимо, що замало трактувати її як чисто семантичний (тобто тільки мовний) процес. Вочевидь, є глибоко закорінені гносеологічні причини (пізнати- і схопити духовне), які утверджують метафоризацію як один із могутніх функціональних засобів слова. Метафоризація – то реалізація духовної іпостасі слова, яка окривається в ньому, яку важко пізнати через “звичайні” лексико-семантичні зв’язки у мові. Суть механізму виникнення метафори – не в перенесенні значення слова з одного предмета на інший (що, до речі, само по собі є складним явищем), а в охопленні імпульсів духовної природи мови, фіксація ідеального у мові на основі антилогічного поєднання лексем. Перенесення значення є способом, методом охоплення такого зв’язку між словами, який відображає; фрагменти духовного рівня мови, які не можуть бути проаналізовані так, як ми вивчаємо і досліджуємо семантичну природу слова. Якщо говорити глибше, то нема перенесення значення, є просто незвичайне антилогічне поєднання слів у мові. Ніяке значення нікуди не переноситься. Поєднуються слова, які не творять семантико-логічного поєднання. Звичайно, не може бути й мови, що ці слова поєднуються випадково, інколи, це заперечується поширенням метафори у мові (і в різних її функціональних різновидах), а також тим, по метафора сприймається людиною, часто подобається людям, людина на неї реагує і раціонально, і емоційно, і надсвідомо. Це свідчить про те, що метафора – психологічно закономірна функція слова, а не лише продукт суб’єктивної творчості. Психологічна закономірність метафоризування якраз є чи не найсильнішим доказом досить сильної органічно природної функції слова (мови). Психологічна закономірність виникнення і сприйняття метафор засвідчує їх закономірність. Тобто, вони функціонально зумовлені, закономірні. Але щодо мовної логіки, щодо логічного рівня як другої дійсності, то метафора як функція слова є антизакономірною. Найскладніше з’ясувати, яким є “внутрішній” механізм метафотворення. В його основі лежить новизна між словами. Кожна метафора – це свіжий зв’язок між словами, у багатьох випадках – абсолютно новий, не повторений ніким. Метафоричний зв’язок як цілком інший мовний симбіоз (він виникає не як результат взаємодії “реальні зв’язки – мовні зв’язки”, а як наслідок вловлювання неіснуючих (позареальних, позалогічних) зв’язків, які не пов’язані з субстанцій ними структурами. У той же час мовні зв’язки (зв’язки між словами) мусять мати паралельну тотожність. Метафоричні зв’язки відображають надприродній рівень, який є паралельним щодо метафоричних зв’язків.

Надідеальний характер метафор визначаються типологічною моделлю “мова ? дійсність”, а “мова ? трансцендентність”, метафоризуючись, слово виявляє свою внутрішню, приховану функцію – стає адекватом трансцендентної дійсності, адекватом того, що не може бути передано логічним зв’язком на зображально-відображальному рівні.

Метафоричний зв’язок: 1 комментарий

  1. Доброго всім здоровля! Цікава стаття! Але… Ну ніяк не допетраю я, чому Правильні Думки щодо Сакральності Української Мови обовязково треба викладати якимись Чужинськими словами, що їх не второпаєш без Чужого Словника. Невже Українськими словами можуть бути лише «цоб» і «цабе» для волів, яких ледь вже хто колись бачив ??? Так і хочеться мені розмазати Ваші Дипломи, Дохтури та Академіки , Творами нелюбих Вам Котляреського, Грицька Квітки, Дніпрової Чайки та Олени Пчілки. Невже не соромно «ляпасу від неука»? Давав і не раз! Колись і О.Тягни-в-бік дістав, шкода що не прилюдно.
    Ви, Панове, по своїх Інститутах марксизму-раклізму з дзигаментами ґешефту і ґенделя , «не удасужылись» прочитати «Холодного Яру» Кобзаря: …
    «Де ж ти дівся, в Яр глибокий Протоптаний шляху? Чи сам заріс темним лісом,
    чи то засадили Нові кати? щоб до тебе Люди не ходили на пораду: що їм діять З добрими панами, людоїдами лихими, З новими ляхами? Не сховаєте!»…
    Передруковуєте вже 80 літ брехливі савєцькі Примітки — і що, гадаєте,
    Весь Нарід такий дурний, що Вам вірить і геть не тямить Шевченка?!!!
    «Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога. Бо в День Радості над вами Розпадеться кара. І повіє огонь новий з Холодного Яру.»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *