Термін “образ”

Загальноуживаним щодо художнього твору є термін “образ” (відбиток, відображення). Він правильний, коли застосовуємо його до зображальної літератури, яка справді відображає, змальовує, описує, розкриває реальність, дійсність. Він правильний щодо знакової природи слова. Слово як знак є обов’язково презумпцією наявності зображуваного (того, що ми зображаємо, в нашому розумінні – це явище дійсності, предмет, процес тощо), зображувального (того, що відображає) і коду, результату зображення (відображення, відбиття, віддзеркалення тощо). Знаковій природі слова притаманна така. триєдина структура. Але вона руйнується внаслідок метафоризації, тому що відсутні два компоненти цієї структури: І (об’єкт, предмет, явище зображення) плачуть моляться білі троянди – що тут зображено? Немає предмета зображення, бо той предмет зображення – ефемерний, а точніше – відносно ефемерний, його джерелом, джерелом його створення є не слово, не слово як носій значення, семантики, а контекстуальне значення слова, причому найчастіше – єдине і неповторне. Метафора руйнує знакову природу слова насамперед тому, що вона не бере до уваги семантику слова, а, точніше кажучи, вона зроджує через контекстуальний зв’язок якийсь абсолютно інший різновид мовної семан-тики, сутність якого має парадоксальний зміст: ми уявляємо собі троянди, але аж ніяк не можемо уявити собі троянди, які плачуть і моляться. Метафора, руйнуючи знаковий образ троянд, водночас залишає нам неначе їх тінь. Десь у глибокому підтексті ми “розшифровуємо” приблизний зміст метафоричного висловлення: плач троянд – аналогія до людського плачу, природа – тло для людського плачу, яке підсилює такий, а не інший, почуттєвий стан людини, проте це – здогадна семантика, це те значення, яке ми продовжуємо самі, яке ми подаємо від себе, за допомогою якого ми хочемо (а нам здається, що правильно саме так) витлумачити метафору поета. Ми ніби продовжуємо текст, що неможливе є при функціонуванні мови як знакової системи. Однак здогадна семантика аж ніяк не може бути підставою для того, що загальноприйнято називати образом. Здогадна (доповнювальна) семантика, що містить (або є результатом) суб’єктивного сприйняття метафори чи навіть художнього тексту загалом, не може бути потрактована як образ, оскільки образ – це обов’язково в певному сенсі об’єктивне відображення, оскільки він є спільний, закріплений у свідомості тих, хто його сприймає. Образ – це завжди паралелізм зображуваного і зображеного, це відбиток у свідомості того, що було, є, буде, могло бути, що можна собі уявити (на основі досвіду, фантазії тощо). Метафора (крім сухої) перебуває поза межами цього трактування, вона не підходить ні під жодну образотвірну модель. Отож, вона не може бути і результатом відображення – сприйняття, вона не може творити образ. Вона постає не є відображення того, що є, а вона сама творить те, чого нема насправді, чого не можна уявити в той спосіб, як ми завжди уявляємо, вона творить “дійсність” (а, точніше, “не-дійсність”, “не-реальність”), яка може бути нетрактована і названа як духовна площина, духовне поле (енергія) тощо. Метафора – це елемент, че-рез який ми відчуваємо і сприймаємо духовне не опосередковано, а безпосередньо. Метафора – це імпульс, а не образ, що виникає внаслідок сполучення непоєднаного (але поєднаного інтуїтивно-духовною спромогою поета, це водночас результат духовного, а не лише носій). Метафора творить, відкриває, трансцендентну дійсність, яка лежить на перетині надсвідомого рівня людини і Божого рівня, який сполучається, перетинається з людським. Метафора – це елемент і Святого Письма як носій трансцендентного в Письмі, як ознака його, як посилювач адорації.
Можна сказати, що метафора, творить адоративну реальність, що є серцевиною духовної функції мови.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *