Початок

<<Попередній фраґмент

Форма слова з т зберігалася й у староукраїнській мові: ладану й темьяну κ цр/к/ви (грамота 1350 ρ.) {Южнорусские грамоти, собранные В.Розовым. -К., 1917. - Т. 1. - С. 8}.

Немає підстав, отже, категорично твердити, ніби слова типу катедра, Атон, Атанасій, Теодосій та ін. “з часів наших перших літописів на Русі ... писалися з літерою ф” {Толочко П.П. Що або хто загрожує українській мові. — К., 1998. - С. 10}.

Тексти XI-XV ct., що відбивають антропоніми, носіями яких були українці, імена грецького походження здебільшого фіксують із ф (хв, п, х) відповідно до θ: Фалелей, Фалєли (пор. гр. θαλλελαĩος), Федоръ, Федько, Феодоръ (пор. гρ.θεόδωρος), Федутъ (пор. гр. θεόδοτος), Тимофеєвич (пор. гр. Τιμόθεος), в іменах молдован — т відповідно до θ : Теодоръ та ін., Тома та ін., пор. і Тимофтій {Словник староукраїнської мови XIV—XV ст. — К., 1978. — Т. 2. — С. 497, 499, 500}. Лише зрідка фіксується т відповідно до θ :Томко {Словник староукраїнської мови XIV—XV ст. — К., 1978. — Т. 2. — С. 427, 428, 436} (демінутив від Тома “Хома”). Зустрічаються й назви з θ згідно з етимологією: θалелей, θедоръ, θедосеи, θеодосія, θеоктистъ тощо {Словник староукраїнської мови XIV—XV ст. — К., 1978. — Т. 2. — С. 590, 591}.

У пізніших пам’ятках XVI—XVIII ст. також панівним є написання з ф (хв, х, п) та θ відповідно до θ: ω(т)ца Феωдосея (1569 ρ.), Федо(р) Со(л)та(н) (1571р.) {Волинські грамоти XVI ст. / Упоряд. В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко. - К., 1995. - С. 82, 117}, Федора й Дамида (1583р.) {Актова книга житомирського міського уряду кінця XVI ст. / Підгот. до вид. М. К. Бойчук. - К., 1965. - С. 59}, Федко (1605 ρ.) {Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст. (36. актових документів) / Підгот. до вид. В. В. Німчук та ін. - К., 1981. - С. 62} Тимофея; Ма(т)феєм, Феω^дора Козла, Фоми Сенюковича, Федуса й инши(х) (1665р.) {Лохвицька ратушна книга XVII ст. (3б. актових документів) / Підгот. О. М. Маштабей та ін. - К., 1986. - С. 37, 48, 51}, Афанасий Жураковскій; Феωдори... Ковалихи...; в Φβωοορα Рака (1710р.) {Ділова документація Гетьманщини XVIII ст. — К., 1992. - С. 263} тощо.

Імовірно, під впливом латинської (західноєвропейської) вимови θ (th) в українській мові активізується (бо пор. старовинне темьянъ) аналогічна вимова θ як т, що засвідчують пам’ятки від другої половини XVI ст. (щоправда, нечасто): возного... Томка Хомича; у Томаша пограблено (1584 ρ.) {Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI ст. - С. 91, 114}, Томаш (1595 ρ.){Актова книга Київського щдкоморського суду (1584—1644) / Підгот. до вид. Г. В. Боряк та ін. - К., 1991. - С. 77}, панною Τеωфилию з Хоцимира (1646р.){Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст. — С. 243}, анатеме их предавши (1596 ρ.) (гр. νάθεμα “прокляття”), атенчикъ “мешканець Афін” (XVI, XVII ст.), атеизмъ, атеиста (XVI ст.) {Історичний словник українського язика. - Т. 1. — С. 21, 41}, атеизмъ (1599р.), атеиста (1599р.), атеистъ (1597, 1599 p.), анатема (1613) {Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. — Вип. 1 - Львів, 1994. - С. 103}.

У XVII ст. й пізніше під впливом навчальних закладів, де панувала латинська мова, в Україні ще більше поширюється т паралельно із θ, ф у словах грецького походження. Звичайно, не обійшлося без польського посередництва. Навіть у “Лексиконі” (1627 ρ.) Π.Беринди, який добре знав грецьку мову й дотримувався етимологічних написань, читаємо: Єлісавеθъ, т [тобто Єлісаветъ], Калістенъ, θ [тобто Калісθенъ], Назареθъ, т [тобто Назаретъ], Филисθи, те [тобто Филистей] {Беринда П. Лексіконъ... - С. 204, 214, 224, 238}.

Варто звернути увагу на те, що відповідно до θ грецької мови в українській маємо т у слові нафта (гр. νάφθα) — Нафта, θ [тобто нафθа]: Смола алой, в(ъ) котро(й) и воскъ, и смердчій камень (1627 ρ.) {Беринда П. Лексіконъ... - С. 224}.

Напевне, конкуренція типових старих форм із ф та поширення їх варіантів із т спричинила появу контамінованих форм із фт. Такі форми у вигляді θт, фт фіксуються вже в XV ст.: а хто оучне(т) оустоупатися и пакостити... анаθтема и маранаθта (1481 p.{Словник староукраїнської мови XIV-XV ст. Т. 1. - С. 74, 575}; гр. μαραναθα̃ із гебрейської мови), не было под анафтемою (1591 ρ.){Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. -Вип. 1. - С. 103}.

І.Огієнко твердить, що написання фт замість θ “знаходимо часто у наших письменників XVI—XVII віку”, а про поширеність вимови θ як фт свідчать Полтавські акти 1666—1667 р., де нерідко замість вторий (-ый) писано форий: форий свдок; перве такъ и пофоре твердилъ{Огієнко І. Нариси з історії української мови: Система українського правопису; Популяр.-наук. курс з іст. освітленням. — Варшава, 1927. - С. 178}. Форми з хвт, фт набули в деяких районах України значного поширення. О. Павловський (1818 ρ.) підкреслював, що в українській мові “θ вимовляється як потрійна буква хвт, напр.: Саваохвтъ, рыхвтма, хвтеологія, Хвтеодоръ”{Павловський А. Грамматика малороссийского наречия...— СПб., 1818. - С. 3}. П. Білецький-Носенко зауважив, що літеру θ малоруські каліграфи називали фтита і вимовляли як фт: Фтома — Фтома, Матθей - Матфтей, θеологія-фтеологія; ариθметика — арифтметика{Білецький-Носенко Π. Словник української мови / Підгот. до вид. В. В. Німчук. - К., 1966. - С. 416} тощо.

Та під впливом школи на українських землях, що були в складі Росії, закріпилися форми з ф (як і в російській мові): арифметика, ефір, міф і под. На теренах, що перебували в складі Австро-Угорщини, закріпилися форми з т: аритметика, анатема, етер, міт тощо{Желихівський Є., Недільський С. Зазнач. праця. - С. 4, 5, 215}.

Із старовинною вимовою хт залишилися в розмовній мові слова анахтема “анафема”, анахтемський “проклятий, жахливий”{Словник української мови. - К., 1970. - Т. 1. - С. 43, 44} (пор. діал. закарпат. наўхтема на маранафтÿ дин’ “назавжди”, давнє маранаθта). Форми із фт на місці θ нині побутують, зокрема, в закарпатських говірках: кафтизма “кафизма”, Голгофта “Голгофа”, Саваофт “Саваоф”, фтита “фіта”.

Ще на початку нашого століття на Полтавщині відзначали такі фонетичні варіанти імен із хт відповідно до ф, т : Ахтанасій, Охтанас, Мехтодій, Хтадей, Хтодора, Хтодос, Хтодось, Хтодот та ін.{Словарь української мови / За ред. Б. Грінченка. - К., 1909. - T. IV.- C. - 549, 558, 562} У народному українському середовищі різних територій поширені імена із т на місці θ: Єротей, Марта, Методій, Тадей, Танас-Опанас, Текла /-я/, Теофан-Теохван, Техван, Тодір, Тодора, Тодос-Тодось, Тодоска-Тодося, Тома-Томко та ін.{Словарь української мови / За ред. Б. Грінченка. - К., 1909. - T. IV. - С. 552, 555, 556, 561}

Протягом XVII-XX ст. в українську літературну мову ввійшло багато слів грецького походження в латинському звуковому оформленні з т (лат. th) безпосередньо з латинської або через посередництво інших мов. Наприклад, назва библиотека (библеотека, библіотека) фіксується з кінця XVI ст. {Словник української мови XVI - першої пол. XVII ст. - Вип. 2. - Львів, 1994. - С. 82, 83} (пор. староросійське вивлеофика{Словарь русского языка XI-XVII вв. - Вып. 2. - Μ., 1975. - С. 171}) тільки з т.

Розмаїття приголосних (ф, т, фт, хт) відповідно до θ у словах грецького походження намагалися усунути укладачі правопису 1927 ρ., сформулювавши правило на користь т, яке зближувало українську орфографію із загальноєвропейською: “Грецьке θ (th) передаємо через т (а не через ф): не тільки театр, теологія, бібліотека..., але й патос, етер, катедра, міт, ортографія, аритметика, дитирамб, логаритм, етіопський, Пітагор,Атени, Корінт, Методій і т. ін.” (УП 28, с. 64).

У 1933 ρ. це правило ліквідоване: “В іншомовних словах пишеться ф (а не хв): факт... Так само пишеться: міф, орфографія, кафедра, логарифм, ефір, пафос при ортопедія, ортодокс, театр, теорія...” (УП 33, с. 60).

Проте т на місці θ (th) в українській мові досить глибоко вкоренилося, адже в орфографічних кодексах 1918—1921 рр. було правило, за яким “у словах недавно або не дуже давно взятих чуже θ , th на письмі передаємо через т (не через ф): катедра, Атени, ортографія, міт (міф), анатома, апотегма, Бористен, логаритм, аритметика, пафос, Пітагор, етер та ін.”{Шумлянський Ф. Найголовніші правила українського правопису Української академії наук видання 1921 року (Розвідка) // Записки Херсонського інституту народної освіти ім. Н.К.Крупської. – Ч. II. 1926 р. – Херсон, 1927. – С. 8, 11. — С. 28, 29}. Наприклад, М. Зеров писав і римував: Храм Артеміди, перший партеніт. Літа минають, не минає міт (1927 ρ.); ... дивують світ. Тут і Тичина ... животворив душею давній міт (1923 ρ.); ... шепіт віт — і людська творчість підіймає міт... (1931 ρ.); книга Рут (1932 ρ.); Тесей (1921 ρ.){Зеров М. Твори: В 2 т. - K., 1990. - T. l. - C.23, 28, 41, 44, 58}. Письменники в еміграції та народжені в діаспорі також використовують старе правило. Нині широко відомий роман І. Багряного з назвою “Сад Гетсиманський”.

Послідовно т відповідно до θ (th) вживають декотрі церковні діячі: Іcyc був у Витанії, місце, зване Гетсиманія; місце, що зветься Голгота{Святе Письмо... Новий Завіт. - С. 40, 41, 43} та ін., свят Господь Саваот{Прийдіте поклонімся: молитовник. — 2-е вид., скороч. — Львів, 1994. - С. 338}.

Беручи до уваги історичну і сучасну орфографічну практику та перспективи контактів із західноєвропейськими мовами, варто, на нашу думку, узаконити паралельне вживання відповідних слів із ф і т: логарифм — логаритм, міф — міт, Гефсиманія — Гетсиманія і т. д. Ідеться, звичайно, про назви, які походять із грецької мови або запозичені через її посередництво і мають у звуковому складі θ (а не про заміну всякого іншомовного ф на т, зокрема в антропонімах Фрідріх, Фауст, Фаберже{Толочко П. П. Що або хто загрожує українській мові. – К., 1998. - С. 10}).

Дехто бажав би повернутися до правила 1928 ρ. про вживання твердого і м’якого л у запозичених словах.

Вважаємо, що “ляльолюкання” треба рішуче відкинути, бо палатальність чи непалатальність L в неслов’янських європейських мовах, що користуються латинською графікою, не має фонологічного значення, в них не розрізняються два L (л). Слова писати по-українськи треба так, як їх засвоєно більшістю українців — ла, ло, лу або ля, льо, лю, тобто зберегти нині чинну норму.

Також немає сенсу переглядати категорію роду у словах іншомовного походження, через те що вона вже в структурі нашої мови не грає кардинальної ролі.

У публікованому проекті найновішої редакції “Українського правопису” через недогляд не зазначено, як транскрибувати старослов’янські (церковнослов’янські) тексти української редакції, давньо- і староукраїнські оригінальні та перекладні пам’ятки, новоукраїнські твори, писані етимологічним правописом. В орфографічному кодексі необхідно сказати принаймні те, що при цитуванні названих вище текстів на місці букви ы пишемо сучасну и (сын — син, мыло — мило); на місці букви и між приголосними і після приголосної в кінці слова ·— нинішню и (присни — присно, мило — мило, прииди — прийди), на початку слова і перед йотованими голосними — і (им — ім’я, євангєлиє — євангеліє); на місці букви е (є) між приголосними і після приголосної в кінці слова — е (нєбєса — небеса, братє — брате), на початку слова та після голосної - є (єго — єго, житиє ·— житіє); на місці букви усередині й кінці слова — і (лто — літо), на початку слова й після голосної — ї (ww — Їсти, eis — єї, наш — наші).

Отже, зміни в орфографічному кодексі запропоновано не кардинальні. В основному - це уточнення правил, зменшення кількості винятків. Повернення до норм 1928 року власне в орфографії немає: пропозиції торкаються двох флексій — у родовому відмінку третьої і четвертої відмін, причому в останній вирівнюється парадигма, усувається виняток. Лише поодинокі елементи правопису іншомовних слів повертають нас до правопису, прийнятого Всеукраїнською правописною конференцією. Щодо правопису літер г і ґ в іншомовних словах можливе повернення до норм 1919р. (1921 p.) як чітких і прийнятих для всіх українців.

Слушною є думка академіка Ю. Шевельова (її він не раз висловлював), що “не мета правопису воювати з мовою і накидати ій те, що їй уже чуже”, а “формулювати, як писати те, що є в мові, а не реформувати мову засобами правопису”{Літературна Україна. - 1999. - № 13/14. - 1 квіт. - С. 10}. Однак цей принцип нині треба застосовувати обережно, бо інакше можна узаконити все, що з’явилося в ній унаслідок “суржикізації” мовлення значної частини населення України.

Вважаємо, що, виходячи з нинішнього стану лінгвосистеми, беручи до уваги шляхи її формування, враховуючи сучасні тенденції в розвитку та змагання в правописі, фахівці мають право не тільки спрощувати й уточнювати правила орфографії, а й надати повнокровне життя тим елементам української мови, які в часи тоталітаризму з політичних міркувань було несправедливо й примусово відтіснено на другий план чи на периферію спілкування або й зовсім заборонено. І це не є війною з мовою, а плеканням її неповторності й багатства.

Група науковців, у яку ввійшли працівники Інституту української мови НАНУ (чл.-кор. НАНУ, д.ф.н. В. В. Німчук, чл.-кор. НАНУ, д.ф.н. І. P. Вихованець, д.ф.н. К. Г. Городенська, к.ф.н. С. t. Головащук), Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАНУ (чл.-кор. НАНУ, д.ф.н. Г. П. Півторак, д.ф.н. В. В. Жайворонок, д.ф.н. Н. Ф. Клименко), викладачі київських вузів (чл.-кор. АПН, д.ф.н. А. П. Грищенко, д.ф.н. О. Д. Пономарів, д.ф.н. H. І. Тоцька), скрупульозно вивчила матеріали засідань Національної правописної комісії при Кабінеті Міністрів України, ще раз повернулася до дискусійних питань нашої орфографії і запропонувала проект найновішої редакції “Українського правопису”, який винесено на обговорення широкого кола лінгвістів, літературознавців, письменників, освітян, редакторів друкованого слова, усіх, хто цікавиться нашою мовою, вболіває за її нинішній стан, турбується про майбутнє.

Члени групи прагнули вдосконалити не тільки правила орфографії, але й сам текст правописного кодексу.

Сподіваємося, що найголовніші зміни в українській орфографії нам удалося науково обґрунтувати і що громадськість сприйме їх із розумінням.

Дбаючи про орфографію, дбаємо про глибинні елементи нашої культури. Через правопис охороняємо неповторність звучання української мови, зміцнюємо її оригінальну структуру.

Мова — живий організм, система якого перебуває в постійному русі, тому ніякий правописний кодекс не може охопити всього того, що в ній наявне. Потрібно постійно враховувати нове в нашій мові, уточнювати, а може, й змінювати поодинокі елементи орфографії. У зв’язку з цим вважаємо за необхідне утворити в системі Національної академії наук України, на базі Інституту української мови, постійну Правописну комісію. Як відомо, така комісія існувала на початковому етапі функціонування НАН України.