Невільництво та работоргівлю всюди і завжди вважали досить дражливими темами для публічного обговорення. У добу націоналізму нагадування про таке минуле зробилося образливим для національних почуттів. Тільки у небагатьох країнах Західної Європи та Америки, де нації самостійно й свідомо відмовилися від невільництва та работоргівлі, дослідження цієї тематики мають і давню традицію, і досягнення. В інших же її або просто замовчують, або спекулюють на ній. Предметом романтичних спекуляцій є хіба що елітне невільництво, себто система поповнення правлячого класу держав із невільників, яка нібито уособлювала ідеальну систему правління — меритократію. Зокрема, йдеться про єгипетських мамлюків та османських яничарів. Але при цьому оминають увагою дуже поширене домове та виробниче невільництво.
Турецькі дослідники першими на Близькому Сході зробили рішучі кроки до цілісного вивчення невільництва в історії своєї країни. І хоч не можна забувати, що ця тема цікавить їх переважно в рамках ширшої проблеми реформ в Османській імперії у XIX столітті, не варто й недооцінювати цього важливого кроку для поглиблення студій у бік класичних часів. Нещодавно журнальні статті на цю тему доповнила грунтовна монографія Гакана Ердема (Hakan Y. Erdem. Slavery in the Ottoman Empire and its Demise, 1800–1909. — Macmillan Press, 1996; згодом з’явилося й турецьке видання). Студії власне класичних часів представлені кількома статтями та розділами до монографій, із яких слід відзначити узагальнювальну статтю Галіля Іналджика «Невільницька праця в Османській імперії» («The Servile Labor in the Ottoman Empire». The Mutual Effects of the Islamic and Judeo-Christian Worlds: The East-European Pattern / ed. A.Ascher et al. — New York, 1979, pp. 25–52) та Галіля Сагілліоглу про невільників у шовкарській промисловості Бурси (H. Sahillioglu. «Slaves in the Social and Economic Life of Bursa» in Turcica, 1985).

Для націй, чиї предки колись служили джерелом невільників для османського ринку (а це слов’яни, румуни, молдавани, албанці, греки, грузини, вірмени, черкеси та інші), тема работоргівлі служить для спекуляцій на образі постраждалого, що називають хто «віктимізацією», хто «лакрімогенезом».
На колишньому совєтському просторі тема невільництва на Русі та в Московщині суперечила насаджуваному ідеальному образові росіян і ставила під сумнів стрижневу радянську ідеологему про визвольну місію Росії. Навіть дослідження людоловських набігів на Україну та Московщину, що допускали б якусь науку в царину ідеології, не дозволялися, і тези про агресивність кочовиків та страждання слов’ян стали топосом радянської історіографії. Марксистська теорія п’яти формацій теж дозволяла зручно оминати тему невільництва: якщо Русь повстала за доби феодалізму, себто після рабовласницького ладу, то будь-які свідчення про існування невільництва можна було трактувати як нетипові, маргінальні. Звичайно, закордонні публікації, які звертали увагу на свідчення про супротивне, радянські історики сприймали як нападки на марксизм, антирадянську пропаганду й наукову фальсифікацію.

«Продажна» нація?

Вже давно помічено, що у слов’янських мовах багато слів на означення дітей або молодших членів сімей водночас мали значення невільників: усі оті чада, отроки, хлопчики, діти, дівчата, парубки, челядини й челядки. Впадала у вічі і розвинена синонімія. Поставало питання, чому цього не відбувалося зі словами, що означали інших родичів. Філологи не запропонували задовільного пояснення цього явища, хоч і зібрали чималий матеріял.

Перш ніж розібратися з подвійним значенням слів на позначення слов’янських дітей, варто замислитися, а чи работоргівля так уже зачіпала слов’ян ще в часи формування слов’янських мов? Натяк постає вже з факту співзвучности у європейських мовах поліетноніма «слов’янин» із поняттям «раб» (особливо в англійській: Slav — slave), а також в арабській (слово саклаб мало два значення ще у XIX столітті). У своїй статті «Авари і слов’яни» (що з’явиться у другому томі українського видання «Походження Русі») Омелян Пріцак навів переконливі докази того, що це не збіг, і що обидва слова мають спільне походження — тюркське дієслово «сакламак», яке означає «берегти, охороняти». Його похідне, що означає охоронця (саклаг, саклав), спродукувало основу для грецького «склавін» та латинського «sclavus». У європейських мовах вони з’явилися тільки в часи існування Аварського каганату.

Аварські склавіни були військовими поселенцями, яких авари розміщували на прикордонні — між іншим, точнісінько, як це було за Аракчеєва в Російській імперії. Їх рекрутували з підкореного місцевого населення, яке за сучасною термінологією можна віднести до слов’ян. Тільки тоді вони так не називалися і ніякої слов’янської єдности не усвідомлювали. Після того, як наприкінці VIII століття Аварську державу розгромило Франкське королівство Карла Великого, склавінські ватажки започаткували власні держави й успадкували ідентифікацію «склавінів», для якої згодом було витворено пристойну мітологію.

Аварська ідея примушувати невільників до військової служби не була новою. Ще Геродот повідомляв, як скити примушували воювати підкорене населення. Такі самі війська існували в центральній та Східній Європі й безпосередньо перед аварами — вони були відомі під іменами венетів та антів, відповідно германського та східно-іранського походження. Новим у них було те, що вони проходили спеціяльний вишкіл, що й запозичили авари. Склавінські війська тримали й інші сучасні аварам степові держави. Зокрема, правителі Великої Булгарії стали вперше титулуватися «володарями склавінів». Існували вони і в хозарів, від яких вони й стали відомі арабам внаслідок суперництва за Кавказ.

Ефективність склавінських військ аварів принесла їм славу. Про них писали Прокопій із Кесарії, Йордан, псевдо-Маврикій. Природньо, що араби, ознайомившися з цим найновішим військом у війнах із Хозарським каганатом, зажадали завести його в себе. З цією метою вони змусили служити собі полонених склавінів. Звичайно, вони перейняли саме турецьку назву цього війська, що в арабській мові зазвучала як саклаб або саклабі в однині та сакаліба — у множині.

Араби, як і багато інших народів домодерної доби, були впевнені в існуванні нібито природнього розподілу праці між народами. Вперше познайомившись зі склавінами як невільниками, вони віднесли їх до інших диких народів, які за їхнім переконанням були створені для постачання невільників, а місця, звідки вивозили сакаліба — Азовське море з Керченською протокою та річкою Дін — дістали відповідну назву «Нагр ас-Сакаліба», себто «саклабська протока», на зразок того, як португальці називали узбережжя Західної Африки то Золотим берегом, то Берегом слонової кістки, і, звичайно ж, Невільницьким берегом (між гирлами річок Нігер та Вольта). Отже, навіть знайшовши за халіфа Мутасіма (833–842) кращих кандидатів для невільницького війська — турків, араби були готові споживати велику кількість сакаліба в ролі звичайних невільників.
На цей попит зуміла відповісти торговельна кампанія Раданійя, що складалася переважно з єврейських купців і базувалася у колишній римській ўаллії. Вони діставали склавінів, яких франки брали у полон під час воєн з аварами, і переправляли їх в Андалузію, найближчу ісламську країну, а звідти на Близький Схід. Работорговельні факторії в ўаллії процвітали, й араби самі не раз робили наскоки на них, шукаючи невільників. Пам’ять про один з таких набігів зберігає найбільша мечеть у Кордові, тодішній столиці Омейядського халіфату, збудована за рахунок здобичі із захоплених у тих факторіях невільників.
Раданіти зберегли свій бізнес і після знищення Аварського каганату. Цей факт уже свідчить про якесь порозуміння з місцевим населенням, адже раданіти не мали свого війська, щоби захоплювати силою полон. Вони лише організували ринки, призначали ціну, диктуючи потрібний товар, і вивозили його. Самих же невільників на ринок напевно приводили, як і багато пізніше в Африці, їхні власні земляки.

Раданіти виступали агентами невільницького ринку Арабського халіфату, і будь-яка влада, яка прагнула збагачення та коштів на свої державні амбіції, відгукувалася на запит цього ринку. Чи існував інший вибір? Тільки теоретичний. Центральна, не кажучи про Східну Європу, були до того часу відірвані від ринку цивілізованого світу. Щоби дістати кошти у забитій глушині, належало знайти тут не лише товар, на який був попит, а й зорганізувати його доставку і торг. Без відповідного досвіду на це марно було сподіватися. А конкуренція з боку сусідніх амбітних ватажків, втягуваних у ринок, не залишала в умовах бездержав’я часу на стратегічні підходи. Відповісти на запит невільницького ринку було простіше і вигідніше.

Годі й сумніватися, що работоргівля була основною принадою для вікінгів у Центральній та Східній Європі. Іншими місцевими товарами, що цікавили міжнародну торгівлю і надавалися до далеких перевезень, були хутра, мед, віск. Але вікінги потрапили сюди спочатку як охоронці караванів для раданітів. У першій половині IX століття вони перехопили цей бізнес. Для цього в них уже був потрібний досвід, а також військова сила й організація, які давали можливість збільшити постачання невільників за рахунок примусу місцевих племен.

Конкуренція вікінгських угруповань у боротьбі за місцеві ресурси та шляхи сполучення сприяла появі династій у Чехії, Польщі. Продавали підкорених слов’ян і мадяри. На Балканах цим промислом займалися місцеві склавінські вожді. У Східній Європі переміг один із вікінгських родів, який, породичавшись із хазарськими каганами, забезпечив собі контроль над шляхом «із варяг у греки» і зробив своєю столицею Київ. Візантійський імператор Константин Порфирородний у зв’язку з описом дніпровського торговельного шляху повідомляє про збирання київськими князями з підлеглих деревлян та дреговичів данини, що називалася полюддям і, очевидно, була слов’янською народною етимологією скандинавського polutaswarf (наїзд). Це слово прямо підказує, що вважали слов’яни головною метою варязьких здирств. Воно також добре пояснює, чому Константин Порфирородний не згадує про жоден інший товар, крім невільників, який переправляли цим шляхом, а договори між візантійськими імператорами та київськими князями теж насамперед стосуються работоргівлі.

Агресивний Святослав заходився підкорювати бездержавне слов’янство і перебирати контроль над шляхами, що вели на Близький Схід. Крім шляху через Візантію його цікавили шляхи через Волгу, Кавказ та Хорезм. Для цього він розбив волзьких булгар та хозарів, але наклав головою у боротьбі з печенігами та візантійцями. Його син Володимир активно займався також традиційним окружним шляхом раданітів через Прагу та Західну Європу.

Варязький режим виступав, як бачимо, жорстоким гнобителем слов’ян та інших народів Східної Європи і по суті був режимом іноземних завойовників. Жорстокостями позначили вікінги свою воєнну перевагу і в усій Європі. Проте саме в Східній Європі їхня завойовницька кар’єра була найуспішнішою, тому що вона, крім воєнної переваги, спиралася також на контроль за торговим обміном із найпотужнішими тоді центрами економічного тяжіння світу. Отже, слов’ян не можна назвати якимись унікально безсердечними, тим більше, що батьки відмовлялися від дітей також у Західній Європі, особливо під час голоду. Сліди цього видно з добре знайомої казки про «Хлопчика-Мізинчика», не кажучи про відверто конкретні закони, що забороняли продаж власних та крадених дітей (плагіят) у західноєвропейських країнах XI–XII століть. Проте серед слов’ян це явище набуло більшого поширення і проіснувало довше в силу економічної периферійности, якій центральні ринки могли вигідно диктувати свою волю. Економічна відсталість і була тією причиною, через яку навіть слов’янізація варязької династії у Києві та запровадження християнства не змінила одразу суті режиму.
Руські літописи уникають прямо говорити про работоргівлю. Проте інколи редактори втрачали уважність і пропускали якісь важливі свідчення. Скажімо, те ж полюддя згадується разом з іншими різновидами данини, власне даниною, вірами, продажами. Літописи дорікають новгородським князям Вишаті та Янові за те, що ті замість далеких походів грабували власних підданців. Літописна оповідь про Ігорів похід показує, що збирання полюддя дійсно було предметом домовлености між слов’янськими вождями та варягами, але утримувалося лише силою останніх. Така сама система оподаткування невільниками існувала аж до XVIII століття у черкесів, яких кримці та османці тримали у покорі.

Прозорий термін «продажа» звичайно трактують як різновид штрафу, потім податку. В цьому нічого дивного нема, що його, як і полюддя, можна знайти в такому значенні у досить пізніх згадках XV століття. Проте в одному випадку він звучить прямою причиною знелюднення краю поряд із війнами, чого штрафи та податки не пояснюють. Йдеться про випадок 1093 року, коли князю Святославу розважливі дружинники відраджували воювати з половцями тим, що і 8 тисяч отроків не вистачило б князю, і так, мовляв, «наша земля оскудела есть от рати и от продаж».

На час щойно згаданого епізоду в Західній та й Центральній Європі плагіят та самопродаж уже зникали. Поступово західноєвропейці стали вважати ці явища специфікою певних народів, насамперед, хоч і не виключно, слов’ян. Арабські подорожні до Східної Європи обов’язково повідомляли про продаж дітей під час голодоморів і підтримували образ слов’ян як народу, який є законним джерелом рабів.
Зрештою європейці в особі генуезців та венеціянців, які наприкінці XIII століття осіли у місцевості, яку араби за часів хозар називали «Нагр ас-Сакаліба», не випадково назвали свої колоніяльні володіння Газарією (через три століття після загибелі хозарської імперії!). Вони ж перехопили постачання невільників на близькосхідні та європейські ринки у візантійців та русів, і ще пряміше висловили своє ставлення до місцевих жителів. Юридичною мовою документів етнічне походження невільників описувалося терміном «de progenie vendibile», себто «продажного походження».

Хлопчик, отрок, козак

Комерційний успіх такого надзвичайно складного й ризикованого заняття, як работоргівля, потребував багато різнобічних знань, дотримання безлічі правил. Тобто було це заняттям людей інтелігентних (у зрозумілих межах, звичайно), і тому термінологія, вживана ними, мусила бути точною. З огляду на це неважко знайти пояснення, чому у слов’янських краях саме поняття дітей набуло подвійного смислу.
Найприбутковішим товаром, а тому головним об’єктом работоргівлі були діти, а ще точніше, підлітки. На це було багато причин. Відзначмо дві: насамперед, раби, перш ніж потрапити на службу, мусили набути потрібних з погляду їхніх власників знань, навичок, фізичних і моральних кондицій; крім того, транспортувати на далекі відстані й охороняти підлітків було безпечніше й дешевше. Тому навіть для війська переважно не купували юнаків, побоюючись заколоту.

Важливою рисою работоргівлі в середньовіччі було те, що вона стала міжнародною торгівлею на далекі відстані. Тільки не маючи надії повернутися на батьківщину, раб ставав покірним своєму хазяїнові. На відміну від античности, одновірців заборонялося перетворювати на рабів, тому рабами ставали чужоземці. Задля зменшення ризику втеч бранців якнайшвидше мусили відправляти з рідних країв. Чужоземні купці не затримувалися тут надовго і діяли через місцевих двомовних агентів, вікінгів, слов’янських вождів. Це повинно було сприяти занесенню сюди чужоземних слів, якими означали головний товар. Отже, слова, про які йде мова, по-суті, були жаргоном работоргівців і мусили відповідати мові, що панувала на далеких ринках і торгових шляхах.

Отже, було три шляхи вивозу невільників з Русі та інших слов’янських країв на Близький Схід.
Перший, західний, вів до раданітів у ўаллію та мусульманську Андалузію. Незважаючи на відкриті вікінгами коротші шляхи, він зберіг своє значення завдяки тому, що у Західній Європі виникли головні центри кастрації слов’янських невільників, «фабрики євнухів», звідки їх постачали на Близький Схід. Євнухи коштували принаймні втричі дорожче за звичайних невільників, що компенсувало додаткові витрати торгівців на окружний шлях, операції та збитки через смертність оперованих хлопців. Судячи з того, що слово сакаліба для арабів від Іспанії до Хорезму у X–XI століттях стало означати винятково євнухів, це був одинокий шлях постачання цього товару.

Другий, шлях «із варягів у греки», як свідчать русько-візантійські договори, функціонував уже від початку X століття. Візантія сама тоді стала привабливим невільницьким ринком. Грецька мова звучала на работорговельних ринках Халіфату, що свідчить про реекспорт невільників звідси у Халіфат. Імовірно, що у Візантії виникли й конкурентні центри кастрації, попри офіційні заборони, — втім, судячи з їхньої повторюваности там, не такі вже успішні. На користь цього свідчить присутність румі, себто візантійців, серед саклабів в Арабському халіфаті. Навряд чи цим терміном означали етнічних греків, скоріше він стосувався саклабів, ввезених через Рум-Візантію. Але румі служили також і в халіфському війську.

Третій шлях вів через район Каспія на Хорезм (Хваліси). Не випадково й Каспійське море тоді звалося Хваліським. Хорезм був головним ринком невільників для військ Арабського халіфату. Купували переважно турків, але вікінгам вдалося пробитися й сюди зі своїм «крамом».

Арабський географ Ібн Гаукаль у середині X століття намалював таку картину невільницького промислу у країні сакаліба:
 

Одним зі знаменитих предметів торгу андалузців є вродливі дівчата-невільниці, захоплені у землях франків та у ўаллії, а також євнухи сакаліба. Усіх євнухів сакаліба, які тільки існують на землі, привозять з Андалузії, і це тому, що коли їх привозять до тієї країни, їх каструють. Сакаліба є народом, який походить від Яфета. Країна, звідки вони походять, є протяжна і обширна. Хорасанські нападники дістаються до неї з боку землі Булгарів. Коли їх хапають і привозять у Хорасан, їх залишають некастрованими як вони й були, і їхні тіла залишаються неушкодженими. Причина такого [різного поводження з полоненими] є та, що країна сакаліба є протяжна та простора. Морська протока, що простягнулася від океану в область Гог та Магог, перетинає їхню країну, біжучи далі на захід до Трапезунду, а потім до Константинополя, ділячи її на дві половини. Таким чином, хорасанці наїжджають на половину їхньої країни по усій довжині і беруть полонених. Андалузці ж наїжджають на її північну половину з боку ўаллії, Франкії, Ломбардії та Калабрії і набирають там полонених. У цих краях багато бранців залишаються такими, як і були [не кастрованими].

Ібн Гаукаль схематично уявляв деталі географії віддаленої країни. Так, він вважав Чорне море, Азовське море та річку Дін однією протокою, що сполучалася з Північним Льодовитим океаном. Проте він точно розумівся на невільницькому товарі й на шляхах доставки. Він окреслив західний шлях на Андалузію, яким до країни ісламу постачали всіх євнухів (але не тільки), а також східний шлях, яким постачали юнаків. Очевидно, що дівчат вивозили в усіх напрямках, і на них автор не звернув детальної уваги.

Але найголовніше, що арабський географ змалював фактично картину поділу работорговельних ринків між людьми з Андалузії та Хорезму. Візантія, розташована посередині, теж була поділена на дві частини, де могли оперувати або андалузці, або хорезмійці. Це дає ключ до розуміння факту, що на цих ринках панували відповідні жаргони работоргівців, а відтак і лексика, що позначала товар, теж мусила бути дуалістичною. Так само нормани мали дві назви, залежно від того, з ким вони мали справу: вікінги на заході Європи, варяги — на сході. Очевидно також, що західна термінологія на позначення дітей була старшою через те, що вивіз на захід почався раніше, і вона мусила превалювати над східною. Навіть для Ібн Гаукаля сакаліба означали євнухів, а назви інших слов’янських невільників він іще не знає.

Візантійсько-руські договори вживають у значенні невільника слово челядин та збірне челядь. У відомій літописній легенді про те, як Святослав обстоював перед Ольгою ідею перенесення столиці у Переяслав, він теж уживає слово челядь в описі товарів, які вивозили з Русі. Це не було скандинавське слово ані для дітей, ані для раба (thrall, що збереглося і понині також в англійській мові). Звідки ж тоді воно взялося? Згадаймо, що вперше полонені склавіни потрапили до раданітів іще за аварських часів, коли франки воювали зі склавінами в Центральній та Північній Європі. Тому легко пояснити спільне походження слів челядь, чадо та дитя з давньосаксонським та давньоверхньонімецьким kуnd — діти, яке дало добре впізнавані тепер у німецькій kinder, а також зовсім близькі до челяді англійські child, children (дитя, діти). Слова чадо та дитя часто вживалися у значенні невільника або у збірному значенні молодших та підлеглих членів княжих домів: нарочитої чаді діти, боярські діти. В цьому випадку їх часто було вживано з іменем старшого: Глебова чадь, Ітларева чадь, що підкреслювало стосунки старшинства та підлеглости.

Челядь же мало яскраво виражене значення невільник. Воно постійно фігурує в перерахуванні здобичі, захоплюваної під час походів. Очевидно, як слово з професійного жаргону іноземних работоргівців, воно сильніше зберегло значення невільника чи слуги, яке надовго затрималося в мові.

Поняття біла челядь, що означало дівчат, ще більше свідчить про специфічний ужиток цього слова. В одній багато пізнішій українській пісні, що стосується інших сумних часів, це поняття вжите в характерному контексті й засвідчує довгу пам’ять місцевих жителів про варязькі часи:
 

Татари нападали, 
білу челядь забирали.

Якщо на західноєвропейських работорговельних ринках та й у Константинополі панувала германська говірка, то на середньоазіятських ринках мусила домінувати, звичайно ж, арабська. Якраз два поняття і походять з арабської. Перше — це холоп. На думку авторитетного тюрколога Карла Менгеса, воно походить від арабського слова халфа, що означало слугу. Його зменшувальна форма в українській хлопчик (поряд із формою хлоп’я) навіть зберегла вказівку на турецьке посередництво у його запозиченні, адже волзькі болгари, про яких пише Ібн Гаукаль, або печеніги та половці були тюркомовні. На це вказує суфікс -чик, що має такий самий зменшувальний смисл, як і в тюркських мовах.

Іншим арабським словом було отрок. Славістів, звичайно, збиває з пантелику омонімічна версія цього слова, що означає відмову, тому вони вважали, що це слово нібито вказувало на заборону дітям говорити у присутності старших. Проте отроками не називали малих дітей, вони й так не розмовляли. Цим словом позначали вік між дитинством та юністю. Отже, пояснення слова через слов’янську етимологію не з’ясовує його походження. Водночас саме вік між дитинством та юністю був найважливішим для работоргівлі, і знання характеристик, потрібних для цього товару, допомагає остаточно розв’язати загадку цього слова.
Вже згадувалося, що від половини IX століття вояками в халіфському війську були переважно турецькі вершники. Хорезм якраз спеціялізувався на постачанні невільників для військового навчання. Тому й Ібн Гаукаль так підкреслює різницю фізичних характеристик хлопців, які потрапляли з країни Сакаліба через Хорезм. Це свідчило про те, що варяги змогли пробитися зі своїм товаром уже і на той ринок. Але найпокупнішим товаром на тамтешніх невільницьких ринках традиційно були турки. Тому варязький товар і набув саме такої назви — явище, не таке вже незнайоме в сучасному бізнесі. Річ у тому, що арабська форма множини слова «турки» є атрак, яка в слов’янських мовах через характерну зміну а > o, в (як у випадку з ормяни, вірмени) перетворилася на отрок. На користь цієї гіпотези промовляє і той факт, що для арабів і слов’яни, і турки походили з племені Яфета. Очевидно, що тоді не існувало реєстрації торговельних знаків, і варязький товар цілком міг зійти за хорезмійський. Отже, якщо на ринку в Хіві чи Ургенчі звучало атрак, то в слов’янських краях работоргівці полювали на отроків. Для малих же дітей витворилася зменшувальна форма отроча.
Беручи до уваги спеціяльне призначення отроків як невільників для воєнної служби, стає зрозумілим, чому це слово довгий час зберегло значення саме збройного слуги. Отроки не були дружинниками, і якщо подивитися навіть у літописні оповіді, вони ніколи не мали права голосу, як дружина.
Цей приклад показує живучість аварського досвіду, який спочатку копіювали варяги, а зрештою перейняли і слов’яни, колишні жертви, так би мовити. Слово козак, між іншим, у часи його перших згадок повністю повторює випадок отрока, і ще далі склавіна. Прикордонні охоронці звичайно складалися з невільників, і в той час, коли козаки претендували на права військового стану в Речі Посполитій, в Кримському Ханаті слово козак означало саме невільника. Не випадково в багатьох мовах на Північному Кавказі воно має ті ж значення і вартового, і невільника, слуги. Оскільки козаки були зрілими чоловіками, то для підлітків-невільників застосовували зменшувальну форму козачок, за допомогою того ж турецького суфікса -ч(И/У)к. Так остання репліка степової звички тримати невільницькі війська пережила віки і залишила про себе згадку навіть в героїчно-іконній сторінці української історії.

Тверда валюта України

Розглянуті запозичення, що виявилися не чим іншим, як товарними етикетками на работорговельних ринках, наводять на справедливе запитання: хіба слов’янство було здатне тільки запозичати, і невже в нього не було власних слів для називання дітей?

Були. Проте, на жаль, вони так чи інакше все одно несли в собі друге значення «невільник».
Одне зі слов’янських слів подибуємо у літописній оповіді про сватання Володимира до Рогнеди, в якій та ставить на карб женихові низьке походження і обзиває робічічем, себто сином «роби». Цю форму, зрозуміло, утворено від слов’янських слів раб, роба. Для малих дітей пізніше були засвідчені форми роб’я, а для підлітків та юнаків — паробок, парубок (у російській — ребёнок, ребята або робята). Очевидна глибока вкоріненість у загальному уявленні зв’язку пари понять дитя–раб.
Головним невільницьким товаром у Халіфаті були дівчата-невільниці. Постачали їх звідусіль: із країн франків (Західної Європи), занджів (африканців), габаш (абіссінців), гінд (індійців), рум (Візантії), сакаліба і багатьох інших. У слов’янських краях дівчата, як відомо з джерел, були основним предметом полювання не для самих тільки вікінгів, які, здається, й не потребували спеціяльного терміна для дівчат, маючи однаковий прибуток і з них, і з хлопців, що коштували дорого і як військові невільники, і тим більше як євнухи. Слово челядь було достатнім, челядка — це вже слов’янський варіянт. Попит на невільників для війська зберігся навіть після того, як не стало Аббасидського халіфату (1258 року його столицю Багдад захопили монголи), тому що постала мамлюцька держава в Єгипті. До речі, офіційно мамлюцька держава навіть називалась Даулат-ат-Турк, Даулат-аль-Атрак, а головним постачальником оцих «атрак»-отроків був не Хорезм, а ўенуя, що вивозила їх із колишньої країни Сакаліба, себто з Північного Причорномор’я.
Баланс «на користь» дівчат дещо змінився з початком татарської епохи в работоргівлі. Українські пісні та думи цього часу точно передають страшні реалії татарських набігів, описуючи, як у полон забирали лише дівчат та малих дітей, а старих і дорослих чоловіків і жінок убивали. Татари перейняли частково звички генуезців у називанні невільників. Терміни sclav та sclava були для них неужитковими, тому що в них був свій родовий термін для бранців — арабське слово есір або у вульгарній вимові йесір — знов-таки відомий українцям. Крім того, невільники слов’янського походження ще не ідентифікували себе як слов’яни, а радше як булгар, рус, москов. Зате в генуезців, яким вони постачали «товар» (походить, зауважмо, від турецького слова, що означає худобу...), вони підхопили звичку давати невільницям ім’я Марія, і згодом воно стало поняттям для невільниці-жінки. Османські закони засвідчують наявність цього терміна вже в 1500–1501 роках. Найраніше свідчення цього на території України ми знаходимо в османському податковому переписі населення південного Криму, 1542 року, в Кафі, основному невільницькому ринку Північного Причорномор’я у генуезькі та османські часи. Знаменитий турецький подорожник Евлія Челебі розповідає про те саме в 1667 році.
Інше ім’я невільниць, засвідчене у Кафі і явно позичене татарами, було Дішері. В ньому легко впізнати слов’янське дщерь. Як не сумно це визнати, але очевидно, що воно відбиває жаргон работоргівців руського походження, які діяли в цих місцях іще в генуезькі часи.

Але як же називали дівчат?
Щойно згаданий перепис 1542 року, до якого потрапило й чимало напівзвільнених невільників, не дає ще ясної відповіді на це питання. В ньому трапляється лиш одна дівчина-бранка на ім’я Мар’я, але означена терміном еме, що арабською означало дівчину-служницю. У згаданих османських законах про работоргівлю трапляються також інші відповідники: турецьке слово киз та перське дугтер — обидва означають дочку та дівчинку.

Весь цей різнобій термінів скінчився досить скоро. Татарський промисел був масовий. Будь-який татарин міг привести на Кафський ринок невільницю і, заплативши податки, продати її. Дівчата були масовим товаром у Криму і набували навіть характеру товарного еквіваленту. Їх обмінювали на речі, коштовності, худобу, під них, як під майбутню здобич, брали в борг речі і робили застави майна. В результаті на османський ринок потрапила велика кількість невільниць з Русі, які не встигали вивчити бодай кілька слів турецькою чи татарською. Дівоча недоторканість, звичайно, була важливою характеристикою невільниць на ринку, тому це слово було необхідно знати османцям для опитування невільниць, що було обов’язковим для реєстрації та збирання за них податків. А ринок був настільки зацікавлений цим масовим і дешевим товаром, що мимохіть засвоїв слов’янське слово для назви цієї валюти, якою були дівчата-невільниці: дівка. Це засвідчив Евлія Челебі у своєму подорожньому щоденнику.
Отак ажіотаж, який викликав цей експорт українських дівчат на османському ринку, призвів до запозичення вже слов’янського слова іноземними споживачами.

Нині, звичайно, споживачів цікавить не дівоча недоторканість, але старий-новий український товар ніби з давніх і, здавалося б, остаточно забутих часів повернувся на турецький ринок, і той негайно дав йому ім’я, що вказує заразом і на походження, і на статус — тільки тепер це не Марія, а Наташа.
Ще один руський товар  — пива-мед та хоріла — турки знали за часів Евлії Челебі і знаються з ним знову, але під занесеною з Росії назвою водка. Отже, традиційно славні в Туреччині залишилися тільки українські дівчата. Та чи втішна така слава?

Мовний «деферанс» і ринок

Поворот давніх реалій збігся з поверненням України до світового ринку, тому варто уважніше придивитися до стосунків між мовою, суспільством і ринком. У «Критиці» їх уже торкався Олександр Гриценко у статті «Доба євроремонту» (2001, ч.1). На прикладі побутування слівця «євро» він гарно показав, як мова, з одного боку, відбиває суспільне сприйняття ринкових реалій, а з іншого, також служить інструментом, за допомогою якого вони утверджуються в суспільстві. Тільки, на мій погляд, ефектний висновок статті ніби не від неї: мені ще не траплявся такий рафінований, із посиланням на Деррида, заклик поліпшувати українські товари та послуги, тобто усунути різницю — «деферанс» — між українськими та європейськими стандартами якости. Ключовою в статті, здається, була ідея Коліна Кемпбела, на якого слушно посилається автор, про те, що індивіди конструюють вчинки на підставі свого словникового запасу. Інакше кажучи, спосіб засвоєння нових понять, що їх пропонує ринок, сприяє подоланню чи закріпленню товарного «деферансу».

Якщо вищий життєвий рівень і сучасну культуру символізують численні запозичені слова, то цілком звичайно, що аналогічні поняття в рідній мові стають символами традиційности, а зрештою, відсталости, і вживання їх замість запозичень справляє такий самий комічний ефект, який викликає суміш мовних стилів. Хто не пирсне зо сміху, почувши, як вагон назвали возом, дублянку — кожухом, а гетри — онучами? Так ієрархія понять предметного світу через запозичення створює хибний образ ієрархії мов.

Україна вже добре знайома з проблемою «вищости-нижчости» мов у зв’язку з русифікацією та суржиком. Тільки поки Україна перебувала в складі Російської імперії та СРСР, ідеї та поняття економічного й суспільного прогресу приходили в українську мову через посередництво імперської, себто російської. Радянська залізна завіса впала, але зі старою звичкою засвоювати нові поняття разом зі словами українці стали засвоювати нові політичні та ринкові реалії разом із панівною міжнародною lingua franca — англійською, тим більше, що з російською мовою відбувається те саме. Отже, у свідомості українців «вище» місце російської витісняє інша, але місце самої української в новій ієрархії мов залишається стабільно найнижчим — вона завжди запозичує. Неблискучі економічні успіхи якнайліпше відповідають мовному «деферансу».
Прикладів зв’язку між мовною політикою та економічним здоров’ям держав надто багато, щоб їх ігнорувати або вважати випадковими. Маленька Ісландія не належить до індустріяльних гігантів (хоча ісландський рибний промисел знаний в усьому світі: про ісландські консерви знали навіть у Києві радянських часів). Тимчасом ця нація, за віком сучасниця Русі, але чисельністю втричі менша за населення Києва, досі послуговується тільки запасом власних слів, зокрема, для означення понять і термінів у галузях найсучасніших технологій, байдуже, чи про комп’ютери йдеться а чи про генну інженерію. А взявся цей словник із отих самих саг, що розповідають про вікінгів і перших Київських князів.
Не треба думати, що така модель реальна лише для маленьких націй, які хочуть зберегти національну самобутність, скажімо, ісландців, або наших сусідів чехів, угорців, поляків. Туреччина має майже однакові з Україною територію та населення. Крім того, багато рис в історії Туреччини та її мові подібні до українських. Турецька мова теж зазнала і зневагу правителів, і потужні впливи перської, арабської, а в XIX столітті ще й французької мов. Усе це скінчилося за часів Ататюрка, який узявся побудувати націю-державу за західним зразком (не гребуючи й досвідом більшовицької Росії). Щоправда, символом вестернізації стала нова абетка, розроблена на підставі позиченої латиниці. Проте на цьому запозичення з Європи припинилися. Мова стала центральним пунктом боротьби Ататюрка з турецькою упослідженістю, і під гаслом «Яке щастя називатися турком» мову було методично тюркізовано. Джерелом неологізмів, як і в Ісландії, служать тексти тисячолітньої давнини. Можна сперечатися про методи й наслідки мовних реформ у Туреччині, але турки таки заговорили радше турецькою, ніж суржиком турецької з арабською, перською та французькою і не губляться в пошуках слів перед науковими новинками. Це забрало чимало часу, але результат був вартим зусиль — турки не лише тішаться п’ятнадцятим місцем у світовому списку розвинутих економік, а й мріють про дальше сходження вгору.

У турецькому досвіді варто звернути увагу на три речі. По-перше, спрямованість мовної реформи на подолання комплексу меншовартости. По-друге, послідовність кроків — спочатку постала турецька мова і свідомість, а потім зрушила з місця економіка. Іншими словами, турки довели, що без усунення мовного «деферансу» нема чого мріяти про подолання «деферансу» економічного. По-третє, реформу було проголошено один раз і після цього її було знято з політичного порядку денного.

Українцям тривалий час здавалося, що про невільницьке минуле можна й забути. Проте з розвалом СРСР проблема знову набула знайомих обрисів. Хіба що ніхто тепер не влаштовує на Балканах, на Кавказі та у Східній Європі облав на дівчат: вони самі тікають за кордон від злиднів на батьківщині й розплачуються за примарний достаток своїм щастям і здоров’ям. Серед споживачів цього товару опинилася й Туреччина. Не перешкодили ані численні та переконливі перемоги над османцями, ані тривалий статус супердержав для Росії та СРСР, ані високий (поки що) освітній рівень населення, ані навіть культивована в СРСР туркофобія, що мали б назавжди відбити бажання дивитися на Туреччину як на омріяний рай.
Хтось може розцінити цей сумний жарт історії як випадковість, хтось як закономірність у змаганні капіталізму з соціялізмом, хтось побачить причину в недосконалій людській природі. Може, й так, але варто звернути увагу на успадкування сучасними націями етнічного розподілу праці, що колись давно існував між османцями та підлеглими народами.

І старі невільницькі думи зазвучали тепер зовсім по-сучасному. Якщо років із двадцять тому рядки про землю турецьку, що «багата золотом та шовками та дорогими напоями», сприймали як далеку екзотику, то для нинішніх школярів це є повсякденним досвідом: для одних — через ходіння на «опт», а для інших — через поїздки з батьками на гостинні турецькі курорти. Та, на жаль, неважко знайти паралелі й «бідним невільникам», а передусім «невільничкам», яких, до речі, так і звуть не місцевими іменами, а як і в давнину — християнськими слов’янськими. Ото й тільки, що на місце «Марусь» та «Роксолан» прийшли «Наташі».
Не варто заспокоювати себе, мовляв, турки для нас не авторитет. Торік на одній освітянській конференції я вирізнив із-поміж решти учасників європейського професора, який говорив своєю природньою мовою, а не українсько-російсько-англійським суржиком, хоча вже кілька років викладає в одному з українських університетів. Мене вразило його бачення перспектив України на світовому ринку. На його думку, вона постачатиме не метал і не хліб. Що ж тоді? Авдиторія затамувала подих і, по павзі, вибухнула вдячними оплесками — то будуть, сказав промовець, освічені кадри.
Либонь, уже досить збігів, щоб розпізнати у філологічному курйозі сумний вирок історії. Але, може, хоч майбутній 350-річний ювілей додасть нам історичного оптимізму?